Якщо коріння твоє міцне

Щоранку мешканка Дністровська Ольга Смирнова йде на роботу з величезним задоволенням, хоча зізнається, що в умовах сучасної конкуренції дуже нелегко бути завідувачкою кондитерського цеху-магазину. На запитання, чому вона стала кулінаром, жінка посміхається: «Моя українська рідня пам’ятає, що колись наша прапрабабуся працювала куховаркою у багатого польського пана і чудово готувала їжу. Може, мені від неї щось передалося?»

Струнка і швидка, молода жінка все встигає і дуже пишається кулінарами кондитерського цеху Муніципального міського об’єднання торгівлі. Ольга пам’ятає, як ще дівчиною, пробігаючи мимо кулінарії, вдихала аромат свіжих булочок з корицею й думала, як, мабуть, приємно тут працювати! Мрія її здійснилася. 25 років тому саме тут вона розпочала трудовий шлях. Спочатку ученицею, а з часом стала справжнім професіоналом і вже шість років поспіль успішно очолює цех-магазин.

Батьки Ольги приїхали до Дністровська давно – коли розпочалося будівництво Молдавської ДРЕС. Тут вона народилася, тут склалося її сімейне щастя, виріс улюблений син і вже працює на електростанції програмістом. Є в неї й друга батьківщина – українське село Великі Зозулинці Красилівського району Хмельницької області – рідний край її матері. Кожного літа, за традицією, вся сім’я навідується туди. Рідних у Зозулинцях багато: у бабусі було шестеро братів і сестер, та ще є мамині сестри й племінниці. Рід у них великий, поважний і працьовитий. Прадід Ольги був першим головою Зозулинського колгоспу. А дід захищав Батьківщину під час Великої Вітчизняної війни, зазнав багато горя в полоні й повернувся до рідного села. Він дуже любив землю і цінував селянську працю. Діти успадкували ці риси, тож у кожного є свій город і господарство. «Тільки-но починалися літні канікули, я вирушала до бабусі в Зозулинці, – згадує Ольга. – Там краса, роздолля: річка, ставочки з білими гусьми, а відразу за хатою – ліс з ягодами та грибами. Доводилося і корову пасти, й допомагати бабусі в полі збирати цукрові буряки. Досі мене тягне в Великі Зозулинці, в село мого дитинства. Там моє коріння, і ми пов’язані з ним нерозривно. Та й чоловік мій теж полюбив його. Приїжджаємо, працюємо, допомагаємо й відпочиваємо. Приймають нас радо, я освоїла прекрасну українську мову, дуже люблю співати старовинні пісні. Особливо мені подобається «…до дому я просилася, а він мене все не пускав…»

А ще Ольга згадала фатальне для Придністров’я літо 1992 року. Зозулинці тоді, як рідних, прийняли жінку з дев’ятимісячним сином і двома маленькими племінниками. Зареєстрували їх у сільраді та забезпечили всім необхідним, навіть медичним обслуговуванням. «У найважчий час, – каже Ольга, – Україна прихистила й обігріла нас. Ми завжди одне одного зрозуміємо й поділимося, чим зможемо. Коріння у нас спільне, і цей зв’язок ніколи не перерветься».

Різними шляхами приходять люди до своєї мрії та скромного, на перший погляд, успіху, який, по суті, є любов’ю до життя і спокійною впевненістю у своїх силах. Якщо робота в радість, вдома все добре, якщо ти живеш у рідному краї й коріння твоє міцне, труднощі не страшні.

Лариса   НІКОЛАЄВА.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.