Його талановите око обійняло всю красу світу

Більшість жителів Придністров’я хоча б раз чула про Чобручський старий парк, який з’явився ще в 50-і роки XX століття. Це надзвичайно цікаве місце з не менш цікавою і довгою історією. Автор цього шедевру – Дмитро Кирилович Родін. Нас зацікавила особистість цієї дивно талановитої людини, якій 3 червня минуло 100 років від дня народження.

Народився Дмитро Кирилович 1919 року в Пензенській області, а помер 5 липня 1999 року в селі Чобручі.

У 1938 році він закінчив Ростовське художнє училище, а в 1939-му – був призваний в армію. Пройшов Дмитро Кирилович всю війну бійцем саперного батальйону, побував майже у всіх країнах Європи й демобілізувався в 1948 році. Ті, хто його знав, кажуть, що про ті часи згадувати він не любив. Зате архітектурою палаців і парків європейських захопився на все життя.

У житті скульптора все незвично

Незвичною є історія його кохання. Вона дуже проста, зате напрочуд щаслива. Це сталося в 1948 році в рідній Пензенській області. Сержант Родін побачив на вокзалі в Нижньому Ломові дівчину й закохався в неї з першого погляду і зовсім юній Валентині запропонував вийти за нього заміж, і вона погодилася. Весілля їхнє справили в 1949 році й прожило подружжя разом 50 років. Дружина Валентина Яківна за професією – продавець і працювала в Чобручському універмазі у відділі культтоварів. У сім’ї Д. Родіна народилося троє дітей: два сини-близнюки (Олександр і Володимир), які, на жаль, вже померли, і дочка Людмила. Вона – художник, живе і працює в Кишиневі. У Дмитра Кириловича є онуки. За батьківським домом теж доглядає дочка. З досліджених відомостей стало відомо, що саме Людмила Дмитрівна надала працівникам ЗМІ цінні та рідкісні матеріали про історію створення парку, Будинку культури, а також фотографії з сімейного архіву сім’ї скульптора.

Доля привела його в Тирасполь

У 1952 році Д. Родін приїхав у Тирасполь і влаштувався на роботу в одну з художніх майстерень. Як скульптор він брав участь у спорудженні будівлі міськради. Тоді ж на нього звернув увагу головний архітектор міста В. Александров і порекомендував його кандидатуру на посаду художника в колгосп села Чобручі. На той час там розпочалося будівництво Будинку культури. У 1953-му Д. Родін зустрівся з Іваном Дем’яновичем Василакі, депутатом Верховної Ради МРСР і головою колгоспу ім. В. І. Леніна села Чобручі. Виявилося, що будівля сільського Будинку культури, яку почали зводити під керівництвом місцевого інженера, не влаштовувала голову. Так, наприкінці 1953 року Д. Родін прибув у Чобручі й незабаром переселився туди назав-
жди. Колгосп виділив йому ділянку землі, допоміг підняти будинок, в якому багато чого зроблено руками самого скульптора.

Прообраз майбутнього шедевру

У 1953 році голова колгоспу Іван Василакі вирішив облагородити Чобручі й навіть перенести колгоспне господарство за межі села, а в його центрі закласти парк. На його замовлення був створений проект соціально-культурного благоустрою. Через кілька років парк заклали. До 1974 року він не був особливо примітним, але все змінилося з прибуттям у село скульптора Дмитра Родіна, який вдихнув у нього нове життя. У 1958 році Дмитро Родін запропонував побудувати в Чобручах новий парк за його проектом, який спочатку не був прийнятий, а точніше, в нього було внесено стільки безглуздих поправок, що художник відступився від задуманого, а парк так і залишився звичайним і майже безликим. Художник був упевнений, що парк – це не просто сума дерев і чагарників, а особливе мистецтво. Утім творча думка не давала спокою його душі – продовжувала розвиватися.

Велике враження на талановитого художника колись справила стара Троїцька ікона Андрія Рубльова, і він почав експериментувати у дворі власного будинку. Звичайна зелена хвіртка відчинялася в несподіваний для сільського дворика світ. У невеликому ставку дрімали білі лілії. За спогадами Людмили Дмитрівни, за ними вона з татом ходила на старе русло Дністра, і відтоді вони так і ростуть у ставку. Місток вів у круглу альтанку-ротонду. Через її густо обплетений плющем дах всередину заглядали сонячні промені. З кущів виступала скульптура – голова і плечі людини, яка тяжко зігнулася під своєю ношею. Це остання робота Д. Родіна, й називається вона «Хрест долі».

Міні-парк розташувався на кількох городніх сотках біля будинку. Замість неодмінних картоплі та моркви, вишень і смородини Дмитро Кирилович посадив тут липу, ялину, калину і черемху, які привіз зі своєї батьківщини. Це й був прообраз майбутнього сільського парку.

Тут усе вертілося навколо нього

І тільки в 1973 році художник, за підтримки нового молодого голови колгоспу, почав втілювати свої ідеї. У результаті парк повністю змінився. У ньому з’явилося кілька ставків з бетонною основою, протоки, містки, була побудована ротонда, лебединий палац, де жили кілька пар лебедів, які плавали серед латаття на водній гладі. З’явилися мальовничі валуни, був насипаний великий пагорб у центрі парку і на ньому зведена скеля. І головне – парк наповнився скульптурами. А ще виникли гроти: спочатку один, потім і другий, який художник так і не встиг добудувати.

Неординарна людина – це особистість

Особистість автора парку абсолютно неординарна і цікава не одним тільки створенням парку. Дмитро Родін був незвичайно талановитою і творчою людиною, яка вміла заразити своїми ідеями інших людей і надихнути їх на реалізацію своїх задумів. Дмитро Кирилович продовжував піклуватися і доглядати за улюбленим дітищем, щось придумував і покращував у ньому. Не тільки парком був зайнятий скульптор. Те ж саме стосувалося і його роботи як художника при Будинку культури. Працював він у невеликій прибудові, зробленій спеціально для нього (він любив тишу і спокій). Завдяки йому, проект Будинку культури був радикально перероблений (сюди запросили досвідченого архітектора). Сам же Дмитро Кирилович приступив до оформлення його фронтону та інтер’єру. Це був справжній палац з біло-блакитним фойє з колонами й високою стелею. Просторий зал для глядачів увінчувала ліпна стеля. Цей осередок культури був кращим у республіці (тоді ще МРСР) і відзначений нагородами та преміями, і не тільки завдяки своєму архітектурно-художньому вигляду, але й культурній діяльності, численним художнім колективам, відомим далеко за межами Молдавії. За проектами Д. Родіна на околиці парку з’явилася літня естрада і кінотеатр, танцювальний майданчик.

На початку 90-х років за проектом Дмитра Родіна була побудована велика і світла церква, яка стала останньою великою роботою художника і скульптора. Одержував скульптор і замовлення на бюсти Героїв Праці. Крім того, не було в селі жодного культурного заходу, свята чи ювілею, до яких Дмитро Родін не доклав свій талант і вигадку. Був байдужий до нагород.

Дмитро Кирилович Родін не був членом жодної творчої спілки. Але за свою діяльність він все ж був відзначений званням «Заслужений працівник культури республіки». Це звання зазвичай присуджувалося директорам будинків культури, керівникам ансамблів художньої самодіяльності тощо. Зі слів дочки художника, офіційні нагороди ніколи не хвилювали її батька, він був абсолютно байдужий до будь-яких регалій, до грошей, слави.

Простий у спілкуванні й вірний товариш

Усе своє життя Д. Родін був зайнятий самоосвітою, багато читав, був обізнаний не тільки в питаннях мистецтва, але і в багатьох галузях людської діяльності. Він був дуже самостійною і самодостатньою людиною, позбавленою амбіцій, зарозумілості та чванства, простий у спілкуванні, прекрасний співрозмовник і вірний друг усім, кого любив і поважав. Саме таким і пам’ятають його всі, хто мав щастя його знати, жити й працювати поруч з ним. Це найкращий пам’ятник, який може заслужити людина на цій землі.

Народ пам’ятає і шанує його пам’ять

Дмитро Родін був нагороджений почесним званням «Заслужений діяч культури Молдавської РСР», двома медалями ВДНГ та урядовою нагородою. Дев’ятого травня 2000 року (після смерті скульптора) парку було присвоєно ім’я його творця, що дуже символічно (парк РОДІНА), і встановлена стела на його честь.

Чим цікавий парк

Цей парк є однією з найвідоміших пам’яток не тільки Слободзейського району. Сьогодні помилуватися його красотами з’їжджаються туристи з усього Придністров’я та з-за кордону. Альтанки, скульптури, гроти, мости – все утворює гармонійну композицію.

Парк цікавий ще й тим, що вся його концепція побудована на складній символіці єднання основних стихій природи – води, землі (каменю), світла (вогню). У тандемі вони творять візуальні чудеса. Дуже велике значення має вода ставків і фонтанів, в яких відбиваються скелі й скульптури. Так, наприклад, «Скеля роздумів», виконана у вигляді одного крила, відбиваючись у воді, утворює фігуру журавля в польоті. Не меншу роль відіграє світло. Так, у «Сонячному гроті» з розташованою в ньому скульптурою дівчини крізь два отвори пробивається сонячне світло, яке підсвічує й немов оживляє статую. А в недобудованому «Райдужному гроті» через отвір у дахові в певний час дня сонячні промені, падаючи під розрахованим кутом, повинні були створювати веселку над центральним отвором у стелі.

Про головне і незвичайне

Усі гроти й скульптури зроблені не з каменю, на який просто не було грошей. Усе зроблено, точніше, вилито з бетону. І більшість валунів у парку теж бетонні, крім декількох, які художник привіз із Гоянського кар’єру, зацікавившись їхньою незвичайною формою. Художник ліпив скульптуру з глини, а потім виготовляв форму, в яку заливалася бетонна маса. Після цього розпочиналася обробка поверхні бетону для того, щоб надати йому вигляд каменю, якого тоді майже і не було, крім кількох мальовничих валунів, розкиданих по парку. Усе робилося з бетону, на більше просто не було коштів.

Він зовсім невеликий за розмірами

Усього на чотирьох га розташований парк, але він настільки цікавий, різноманітний, так по-різному виглядає з різних точок огляду, що бродити по ньому можна цілий день і так і не розгадати всі його секрети. Наприклад, автопортрет скульптора на скелі на вершині пагорба в центрі парку. За життя автора парку він був покритий зверху шаром легкого бетону, але, згідно з заповітом Дмитра Родіна, після його смерті цей шар був знятий. Сталося це у 2000 році, водночас із наданням парку імені Д. К. Родіна й установкою стели з табличкою. А ще під верхнім шаром одного з валунів зберігся відбиток руки художника.

Переможець Всесоюзного конкурсу

Протягом майже 10 років Дмитро Родін працював над тим, щоб парк мав своє обличчя, був особливим і навіть таємничим за змістом. До початку 80-х років робота була майже закінчена, й автор вирішив відправити матеріали про парк на оголошений Всесоюзний конкурс садово-паркового мистецтва, організований на ВДНГ СРСР у 1982 році. Багато часу зайняла підготовка документації, узгодження її в різних інстанціях, опис і фотографування парку. Коли автор привіз матеріали до приймальної комісії, то почув, що запізнився з подачею документів. І все ж йому вдалося умовити членів комісії хоча б поглянути на них. Наступного дня матеріали про свій парк скульптор побачив у самому центрі конкурсної експозиції.

Усього було подано понад 1 600 проектів з усіх кінців Союзу, і лише 5 проектів було відзначено Золотою медаллю і дипломом 1-го ступеня. Перемогли: парк ім. Горького (Москва), Кіровський парк (Ленінград), Домодєдовський і Брестський парки, а також парк села Чобручі МРСР. На той час був «перлиною» паркового мистецтва Радянського Союзу, мав гідне звання «Найкращий парк культури та відпочинку».

Унікальний культурний об’єкт Придністров’я

Парк не залишає байдужими відвідувачів, він зачаровує, продовжує зберігати свої загадки й секрети. Тут і Північна скеля є зі своїм таємничим глечиком, і численні скульптури, в тому числі й дівчини, що п’є воду. Вона символізує повагу до всього живого. Є й рукотворні каскади водоспадів, під вуаллю яких приховано обрис обличчя їхнього автора – Дмитра Кириловича Родіна.

Уся це було створено для того, щоб люди могли насолодитися усією красою природи. Гуляти в цьому парку обов’язково потрібно з людиною, яка знає всі його історії, таємниці й легенди, пов’язані з кожною пам’яткою. І тільки дізнавшись про всі авторські деталі, ідеї створення парку, можна зрозуміти, наскільки геніальним був його творець Дмитро Родін. Він не був уродженцем села, але зумів полюбити його всім серцем і залишити багату культурну спадщину. Парк у селі Чобручі – це надбання не тільки села, району, а й усієї республіки. І у своїй розповіді ми не ставимо крапку, а сподіваємося продовжити її й порадувати вас новими відкриттями.

Про ювіляра та його досягнення
дізнавалася Олена   ДВОРСЬКА.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.