Людина-легенда

У Кам’янці склалася гарна традиція – в День міста вшановувати земляків, які своїм прикладом вписали яскраві рядки в літопис населеного пункту. Назва однієї з номінацій говорить сама за себе: «Людина-легенда». У 2015 році це звання кам’янчани надали ветеранові Великої Вітчизняної війни та праці Олександру Йосиповичу Левковичу.

Дитячі роки

«Розповісти про життя? – замислюється Олександр Йосипович. – Інколи мені здається, що я лише недавно з’явився на світ. А було це в 1926 році». Сім’я жила на хуторі у Вінницькій області. Звичайна, але на таких, як вона, кажуть, світ тримається. Батьки займалися землеробством, ростили-пестили на зміну собі восьмеро дітей.

Коли розпочалася колективізація, об’єднаним господарствам були потрібні земля та майно. Хтось ішов у колгоспи добровільно, а тих, хто не погоджувався на це, – розкуркулювали, відбираючи все, що було нажите. «Батька звинуватили в «антирадянщині», ніби він у нашій глушині міг займатися пропагандою або готувати змову з метою перевороту. Увесь скарб відібрали, а нас – у заслання. Старші брат із сестрою перейшли кордон і так усе життя й прожили у Польщі.

Інша сестра – 17 років дівчині було! – не пережила стресу… Отже, на нове місце – у село на березі Білого моря – сім’я прибула у складі, який набагато скоротився. Тут помер меншенький – Казимир. А мати – Броніслава Костянтинівна – у незвичному холодному кліматі важко захворіла», – гіркота втрат не притупилася з часом і чутна в голосі мого співрозмовника.

Родина жила бідно та важко. Про те, що десь існують блага цивілізації – наприклад, електрика – діти дізналися вже багато пізніше. Але освіту в рамках шкільної програми все ж таки здобули. Франц – один зі старших братів – гарно навчався. І навіть закінчив медичне училище, став фельдшером. Медицина йому дуже подобалася, він мріяв про диплом лікаря, але продовжити освіту не зміг: не належало дітям «ворогів народу» навчатися у вишах.

Війна

Здавалося, життя Левковичів поступово почало налагоджуватися. І раптом – війна. Франца мобілізували відразу ж. І 22-річний красень залишився лише в пам’яті близьких та на фотографіях: у перший же місяць Великої Вітчизняної війни він загинув під Києвом.

Олександр працював у тилу нарівні з дорослими. У 1943 році його направили на навчання в спецшколу зв’язку в місто Полярне. «Нас готували на гідроакустиків для підводних човнів. Курсантів нарівні з досвідченими моряками відправляли в бойові походи. Під час одного з них потопили транспорт противника – така ось була практика», – розповів О. Левкович.

По закінченні навчання Олександр був направлений на Чорне море. Оскільки тут підводних човнів не було, служив на «морських мисливцях». На цих катерах хлопець охороняв береги рідної країни не лише до Перемоги, а й ще 4 роки після неї. А після демобілізації поспішив у село, де чекали його рідні, де, як він сподівався, нарешті здійсниться його заповітна мрія.

Шлях до мрії

А хотілося Олександрові стати математиком. Ще у школі цей предмет давався йому напрочуд легко. Коли дивився на завдання – ніби само собою приходило їхнє рішення, він ясно і чітко бачив відповіді. Щоправда, бентежив приклад брата, який так і не здобув вищу освіту. Та й мати від хвороб, породжених холодною північчю, стала інвалідом. Тож він міг розраховувати лише на моральну підтримку близьких, а матеріальної допомоги чекати не доводилося.

Тут і зустрів О. Левкович колишнього однокласника, який уже рік навчався у музичному училищі. «У дитинстві ми з ним разом бренькали на балалайках, – посміхається Олександр Йосипович. – А тепер він ходив по селу з трофейним акордеоном, привезеним із фронту, і радував усіх музикою. Вечорами крізь натовп із парубків і дівчат, що обступали його, неможливо було пробитися. І якось раптом подумалося: якщо зміг він, чом би не спробувати й мені?

Поїхав до Архангельського музичного училища – і вступив! А тепер, обтяжений життєвим досвідом та знаннями, мабуть, і не зважився б на таке. Адже музики потрібно вчитися з дитинства. Я ж почав у 20 з гаком років! Було дуже важко, але мені дістався прекрасний викладач, який не тільки залучив мене до музики, а й розгледів у мені задатки педагога».

Музика

В Архангельську О. Левкович не лише навчався, а й брав участь у художній самодіяльності. Ці виступи допомагали Олександру вдосконалювати виконавську майстерність і дарували радість глядачам. До того ж, за концерти платили, що дозволяло молодому чоловікові почуватися не лише самостійним, а ще й матеріально забезпеченим.

Після училища він рік пропрацював у Сєверодвінську, а потім повернувся в рідну Україну – до Луцька. Це місто стало цілою епохою в житті Олександра Йосиповича. Він  присвятив йому 20 років. Саме тут музикант розпочав свою педагогічну діяльність.

Педагог

«Сам я не досяг значних успіхів як виконавець, – самокритично зазначив мій співбесідник. – Але вважаю, що відбувся як педагог». І під цим його висновком із готовністю підпишуться численні учні, які пішли по стопах О. Левковича: закінчили музичні училища чи консерваторії, стали музикантами або викладачами. Їх багато по всьому світу. Є вони й у Кам’янці, де Олександр Йосипович викладав три десятки років.

Там за його безпосередньої та найактивнішої участі будувалася Дитяча школа мистецтв. У вільний від педагогічної діяльності час педагог і дошки пиляв, і труби фарбував, і вікна склив… Дуже хотілося скоріше перейти зі своїми вихованцями у нову будівлю з просторими та світлими класами, з сучасною залою для виступів. І мрія збулася. Багато років Олександр Йосипович та його дружина Маргарита Гнатівна пліч-о-пліч крокували до школи мистецтв, де навчали юних жителів Кам’янщини премудростей гри на баяні та акордеоні. Набирали нетямущих малюків-першокласників і до кожного знаходили особливий підхід, щоб зацікавити музикою. І рік за роком добивалися успіхів. Нині їхні випускники працюють у багатьох школах району, передаючи любов до музичного мистецтва новим поколінням, та виступають у самодіяльних і професійних колективах, даруючи глядачам радість зустрічі з улюбленими мелодіями.

Династія

Головними ж своїми учнями Олександр Йосипович вважає синів. Обидва здобули прекрасну музичну освіту. Старший, названий на честь батька, двічі закінчив Львівську консерваторію, ставши спочатку піаністом, а потім – композитором. Він концертував зі своїми творами по Україні та Росії. А з 1990-х, коли переїхав до Канади, гастролює багатьма країнами  світу: Ізраїль, Італія, США.

Молодший син закінчив Придністровський вищий музичний коледж ім. А. Рубінштейна. Нині Юрій цілком присвятив себе турботі про батьків: вони в цьому мають потребу не тільки через поважний вік. Олександр Йосипович після важкої травми втратив зір. Тепер увесь світ сприймає на слух, з дивною чуйністю професійного музиканта впізнаючи рідних і друзів по кроках, співрозмовників – по голосах. А все ще спритні пальці, як і раніше, уміло пробігають по клавішах і кнопках акордеона та баяна, даруючи слухачам прекрасні мелодії, в яких – усе життя людини, шанованої земляками.

Ніна   ПАНАЇДА.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.