Її життєве кредо: передавати нащадкам рідне українське слово

«Бог дає кожному талант, і його потрібно правильно використати», – такої думки дотримується вчителька української мови та літератури Маякської загальноосвітньої середньої школи ім. С. Колісніченка Григоріопольського району Надія Спориш.

Це педагог за покликанням, який не обмежується тільки шкільними буднями. Вона сповнена життєвої енергії й не шкодує своїх сил і таланту для громадської роботи. Надія Василівна була однією з перших активістів, хто починав відроджувати й розвивати українську освіту й культуру в нашій республіці. У 1999 році під її керівництвом у школі почали набирати учнів в ансамбль української пісні «Струмочок», а згодом, коли разом з дітьми співати прийшли їхні матусі, було створено український народний етнофольклорний ансамбль «Діброва». Тепер цей колектив знають у всіх куточках нашої республіки та далеко за її межами. Багато років Надія Спориш очолює районне методичне об’єднання вчителів української мови, є членом республіканської науково-методичної ради з української мови та літератури.

«Бог кожну людину привів у цей світ і кожній дав талант, щоб людина правильно його використала, тож якщо мені пощастило працювати з дітьми, я повинна дати їм знання, які сама маю, і дуже хочу, щоб після мене залишилася добра пам’ять», – говорить Надія Василівна. А щоб талант міг розквітнути, потрібна щедра душа та велика працездатність. Викладаючи українську мову та літературу впродовж багатьох років, Надія Василівна зуміла виростити не одне покоління дітей, закоханих в українське слово. Великою підмогою для неї весь цей час була українська газета «Гомін», яку вчителька передплачує з перших номерів. «Я навіть не уявляю, як я працювала б 26 років учителем української мови та літератури в Придністров’ї, якби не було «Гомону». Адже саме ця єдина газета, що друкується українською мовою, стала першим підручником для наших дітей-українців, які виявили бажання вивчати рідну мову. Тепер набагато легше працювати, тому що в нашій республіці вже друкуються підручники українською мовою, та, на жаль, не вистачає хрестоматій для 7–11 класів. І дуже зручно, що в газеті є сторінка для вчителів з готовими розробками уроків з мови та літератури. Хочеться, щоб ця сторінка залишалася й надалі, і було б непогано, щоб друкувалися ще й розробки позакласних заходів», – висловила свої побажання Надія Спориш.

Найвищою нагородою для Надії Василівни є успіхи її учнів, які радують своїми перемогами на предметних олімпіадах з української мови, конкурсах читців, позакласних заходах. Для них вона організовує свята, складає цікаві сценарії, в яких обов’язково використовує скарбницю народних надбань. Так, нещодавно в школі дотепно й цікаво провели захід «Я тебе чекаю, святий Миколаю». Переодягнені в новорічні костюми діти ходили з класу в клас і вітали учнів та вчителів. А тим, хто упродовж року був чемним і старанним, святий Миколай приніс подарунки. До свята Різдва Христового вчителька разом з учнями та учасниками ансамблю вже готує сценарій, щоб новорічними сценками, колядками та щедрівками порадувати парафіян у місцевому храмі. Деякі з них вона пам’ятає ще з дитинства.

 Народилася Надія у селі Ромашівка Чортківського району Тернопільської області. Після закінчення школи вступила до Чортківського педагогічного училища, вищу освіту здобула в Одеському педагогічному інституті імені Ушинського. Любов до дітей, повага до вчительської справи, творчі здібності – всі ці чинники стали головними у виборі майбутньої професії. «Бажання стати вчителем вимріяне, мабуть, ще з пелюшок, – сміється Надія Василівна. – Нас у родині було четверо – двоє хлопців і дві дівчинки, й ми, коли залишалися вдома одні, завжди гралися в школу. Дуже рано вивчила букви, в 5 років я вже читала батькові журнал «Перець». Він у нас був грамотним, вимогливим і дуже любив співати українські пісні. Вишикує нас усіх за всіма правилами, грає на баяні й слідкує, щоб кожен дотримувався своєї голосової партії. Жартівливий був, завзятий і до роботи, і до відпочинку. На тата був дуже схожий наш старший син Сашко», – усміхнене обличчя жінки посмутніло, коли згадала сина, що трагічно загинув кілька років тому.

І навіть тоді, в той важкий час, сильна духом жінка не зламалася, не замкнулася у своєму горі, а знайшла сили жити далі, жити, а не існувати, працювати на радість людям, продовжувати творчу діяльність, дарувати тепло дітям, чоловікові та своїм красуням-онучкам. Нелегкою працею, тернистою життєвою стежкою вона невпинно крокує вперед, щоб, як найцінніший скарб, передати нащадкам рідне слово і залишити в їхніх душах яскравий слід.

Світлана   МОРОЗ.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.