Собака – друг людини (із розряду невигаданих пригод)

Нещодавно я став свідком досить незвичайної пригоди. Багато хто з городян та й гостей міста мабуть помічав, що в погожі дні в центрі Бендер біля супермаркету «Шериф» відпочивають покупці. Людей зрозуміти можна: чому б не перепочити після виснажливого, але такого бажаного відвідування магазину, тим більш якщо є така можливість і час. Можна скуштувати морозива, з’їсти тістечко, або ж утамувати спрагу прохолодним напоєм.

Серед тих, хто відпочивав на лавочках у той сонячний день, були не тільки люди похилого віку, а й молодь, діти й навіть чоловіки з відомої категорії «домашніх», що відвідують магазини згідно з суворою вказівкою своїх дружин.

Я крокував тротуаром у своїх справах і мимоволі дивувався самому собі: скільки разів був у супермаркеті – не злічити, але ось так безтурботно, як ці люди, ще не розслаблювався жодного разу. Завжди часу бракує! Зробиш необхідні покупки й бігом додому або ж на роботу. «Ось так і життя спливає!» – лізла в голову філософія.

Раптом я зашпортнувся і ледь не розпластався на тротуарі. Поміж мої ноги несподівано прошмигнув пес. Звідки він узявся і чому так швидко погнався геть, я, переляканий, ніяк зрозуміти не міг, доки за собакою, щось відчайдушно гукаючи, не підхопився з лавки чоловік. Вихопивши поглядом собаку, я одразу визначив, що це спанієль. Пес тікав із затиснутою в пащі палкою ковбаси. Ні нашийника, ні поводка на спанієлі не було. Напевне, він був бездомним і хазяїв не мав.

Чоловікові, що кинувся наздоганяти злодія, не пощастило: собака миттю перетнула автостоянку на площі й зникла з очей. Потерпілий – невисокий чоловік середнього віку – ні з чим повернувся до своїх пакетів біля лавки. Він був приголомшений, крім того, і це було добре помітно, чоловік соромився сторонньої уваги. Та що мене приємно здивувало – це відсутність у його очах гніву. Коли він знову присів на лавку, на обличчі його раптом з’явилася посмішка. «Та нехай вже поласує!» – махнувши рукою, мовив він бабусі поряд.

«Гарна людина!» – майнула думка, і я, чомусь, пригадав історію, яка трапилася з моїм добрим знайомим Олегом Назаровим. Декілька років тому, коли ми ще не знали один одного, Олег тримав удома пса – далматинця, якого назвав Крапчастий. Пес був не тільки гарною і привітною собакою, але й відрізнявся від своїх родичів неабияким розумом і кмітливістю.

Одного разу довелось Олегові з усією сім’єю, а також друзями та Крапчастим від’їздити до лісу на пікнік. Все спочатку йшло добре. Дітлахи гралися з собакою, дорослі невимушено розмовляли, благо, обставини цьому сприяли. Уже палало вогнище до шашлику, готувалася поляна – хто ж не знає, як швидко на свіжому повітрі розігрується апетит! Уже двічі донька Олега Наталка підбігала до батьків і цікавилася, як довго чекати запрошення до обіду. Дорослі поспішали: треба було розпакувати сумки, порізати й розкласти на скатертині хліб, овочі, ковбасу, інші продукти.

Серед цієї приємної метушні дружина Олега Оксана доручила чоловікові принести з автомобіля пакета із продуктами. Коли він повернувся на поляну і вийняв з пакета продукти, на його обличчі з’явилася заклопотаність. Він розгублено подивився на Оксану і запитав, чи не забула вона покласти палку «Московської особливої», спеціально купленої ним для пікніка? Дружина впевнено ствердила, що поклала ковбасу, і, навіть, перехрестилася.

«Куди ж вона могла подітися?!» – дивуючись розмірковував Назаров, і, мимоволі, перевів погляд на Крапчастого. А той почувався чи не головним героєм серед дітлахів: і гавкав, і радісно стрибав. «Зараз ти в мене пострибаєш!» – загрозливо буркнув чоловік. Дорослі зрозуміли, що в пропажі він запідозрив свого улюбленого собаку.

Олег покликав Крапчастого. Пес одразу ж підбіг, радісно вітаючи хазяїна хвостом. Але той голосно й суворо крикнув: «Стій!». Сам став на коліна та суворо подивився собаці прямо у вічі. Крапчастий не витримав погляду. За секунди голова його опустилася долу, а хвіст прилип до задніх лап. Так вони й стояли один проти одного з півхвилини. Тричі Крапчастий підіймав голову та покірними відданими очима намагався вмилостивити хазяїна.

«Де ковбаса? – вимогливо запитав Олег. – Негайно принеси мені її». Собака розумів, чого хотіли від нього, але не ворухнувся з місця. Назаров ще декілька разів повторив псу свою вимогу. Та будь-яка реакція тварини була відсутня. Хазяїн зробив виразну паузу, та Крапчастий продовжував стояти. Тоді чоловік звернувся до всіх, хто розгублено спостерігав за цією сценою, сказавши, що вижене цього нахабу з дому.

«Що ж, коли так, – зазначив розгніваний Олег, – то марш звідси, щоб очі мої більше тебе не бачили! – Цю гнівну репліку він адресував уже Крапчастому. – І ніколи більше не повертайся!» Олег швидко підняв руку, вказавши собаці напрямок кудись у бік густого лісу. Минула секунда-друга, принижений Крапчастий заскавучав і раптом кинувся геть. Всі, в тім числі й діти, які весь цей час форменого допиту мовчки стояли поряд, чули й бачили все, схвильовано супроводили поглядами бідолашного собаку. Через деякий час Крапчастий зник за деревами в лісі.

«І все ж ти погарячкував, Олегу! – першою порушила гнітючу тишу Оксана. – А якщо це не він?» «Він! – роздратовано махав кулаком чоловік. – Хіба ти не бачила очей цього…, – Чоловік запнувся підбираючи слово, – «пройдисвіта», – та вимовити його не встиг. У цей час з того боку, де зник у лісі пес, почувся голосний гавкіт. Всі впізнали голос Крапчастого. Донька Наталка стримано, але радісно сплеснула в долоні. А за декілька секунд усі здивовано спостерігали стрімке повернення Крапчастого.

Пес на всіх парах нісся назустріч людям, тримаючи в пащі палку ковбаси. Собака підлетів до хазяїна й опустив йому до ніг ту саму «Московську особливу», яка була куплена перед пікніком. «Все ж таки ти! А я ще тішив себе думкою…, – розгублено шепотів собі під ніс приголомшений Назаров. «Нумо, зачекай! – перебила його Оксана, нахиляючись до землі. Вона взяла ковбасу, оглянула її й з тривогою піднесла до ніздрів. Миттю обличчя її скривилося. – Це не ковбаса, це – отрута!» – бридливо гукнула вона, штовхаючи ковбасною палкою в груди чоловіка. «Дійсно! – погодився той, відчувши поганий запах. – Як же це я, дурень…» – недоговорив, взявшись за потилицю Олег.

Присутні враз перенесли увагу на Крапчастого. Пес добре зрозумів зміну настрою людей. Він переможно обдарував усіх велично-веселим поглядом і уважно подивився в очі своєму хазяїну. Хвіст його здійнявся догори, груди розпрямилися, й пес почав гучно гавкати. «Я рятував усіх від отрути, а ти мене ледь не вигнав на вулицю!» – майже словами промовляв до всіх розумний пес.

Володимир ПУКЛІЧ.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.