Війна і Сталін

Для Йосипа Сталіна перші дні Великої Вітчизняної війни були катастрофічними. Він був повністю пригнічений і, попри вмовляння свого оточення, відмовився виступити зі зверненням до народу. А коли 28 червня німці взяли Мінськ, він впав у повну прострацію. Це підтверджено документально. Сталін навіть думав, що його заарештують.

Вождь усіх народів, як це стало відомо зі спогадів Микити Хрущова і Анастаса Мікояна, поїхав на свою «ближню дачу», і зв’язатися з ним було неможливо. Він нікого не приймав і на телефонні дзвінки не відповідав. Тоді його найближчі соратники – Клим  Ворошилов, Георгій Маленков, Микола Булганін, Лаврентій Берія – зважилися на надзвичайний крок: поїхали на «ближню дачу», чого категорично не можна було робити без виклику «господаря». Йосипа Віссаріоновича вони побачили блідим і пригніченим. Він подумав, що його приїхали заарештовувати. А коли зрозумів, що кличуть очолити боротьбу, то підбадьорився. Наступного дня був створений Державний комітет оборони.

Проте, були в біографії вождя й протилежні моменти. У загрозливому для Москви жовтні 1941 року Сталін залишився в столиці й поводився досить мужньо. А 7 листопада, виступаючи на історичному параді на Красній площі, він своєю промовою зробив справжній перелом у панічному настрої населення.

Не забувайте, що радянський вождь, як і належить, відправив обох своїх синів на фронт.  Того ж трагічного 1941 року німці взяли в полон його старшого сина Якова. Існує версія, що після поразки під Сталінградом німецьке командування нібито хотіло обміняти Якова на фельдмаршала Паулюса, взятого в полон Червоною Армією, на що Сталін відповів: «Я солдата на фельдмаршала не міняю». Однак документального підтвердження цього факту не знайдено.

Другого сина вождя, Василя, під час війни 12 разів представляли до звання генерала, але Сталін кожного разу відміняв подання.

У своєму знаменитому тості «за російський народ», проголошеному 24 травня 1945 року на кремлівському прийомі з нагоди Перемоги, Сталін сказав: «У нашого уряду було чимало помилок, були в нас моменти розпачу в 1941 – 1942 роках, коли наша армія відступала, залишала рідні нам села і міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Прибалтики, Карело-Фінської Республіки. Будь-який інший народ міг сказати: ви не виправдали наших сподівань, ми поставимо інший уряд, але російський народ не зважився на це».

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.