Ми сильні, ми можемо, ми хочемо!

Як не здаватиметься комусь дивним, але це лозунг працівників навчально-виробничого підприємства (НВП) «Рассвет», засновником якого є республіканське товариство сліпих у Придністров’ї. Вони – люди з обмеженими можливостями, не вважають себе безпорадними, а хочуть бути нарівні з усіма. Їм треба лише трішечки уваги та підтримки.

«Зайнятих на виробництві сьогодні налічується 50 осіб, причому понад 80% – інваліди з вадами зору I та II групи. З них 20 осіб виготовляють електричні побутові подовжувачі та 10 – прищіпки. А ще є підсобні робітники – теж люди з обмеженими можливостями. Вікова категорія – від 25 до 50 років. Причому багато з них як прийшли на підприємство молодими, так досі тут і трудяться, – розповідає директор підприємства Тетяна Новикова. – Ще до десяти заяв від молодих дівчат та хлопців чекають своєї черги в нашому відділі кадрів. Люди хочуть працювати, в роботі вони вбачають сенс свого життя».

Хоча не тільки роботою живуть працівники підприємства: для них відчинені двері бібліотеки, де можна взяти  літературу, створену спеціально для незрячих або таких, що мають певні вади зору; бібліотекар влаштовує тематичні вечори, вечори поезії, на яких читачі з задоволенням обговорюють нові книги чи просто спілкуються; в рідному клубі для них відбуваються заходи до Нового року та інших свят. Також є любителі потанцювати, познайомитися з музичними новинками.

З минувшини

Підприємство засноване в 1947 році для забезпечення роботою незрячих людей. За всю історію існування воно пережило чимало. За радянських часів працівники підприємства виконували державні замовлення: виготовляли кришки для закатки, напівфабрикати шнурів для заводу «Молдавкабель», робили валянки й навіть віники в’язали, вправно обмотували статори. І все це робилося якісно, з великою відповідальністю за доручені завдання, руками п’ятисот осіб. На початку 90-х ситуація змінилася. У період розпаду СРСР «Рассвет» практично перестав функціонувати й понад 10 років нічого не виробляв.

Період відродження

Тетяна Новикова прийняла посаду директора у 2008 році, хоча загалом її стаж на НВП складає майже 30 років. Каже, що на той час підприємство мало багато боргів, з якими вже розрахувалися. Оскільки заклад на самофінансуванні (що самі зароблять – те й мають), то прибутки його складаються не лише з власної діяльності, а й коштів, які надходять за надання в оренду приміщень.

На запитання, чи важко збувати власну продукцію, директор відповідає: «Всі наші прищіпки та подовжувачі підприємство реалізує на місцевому ринку. Основний покупець наших виробів – фірма «Шериф», з якою ми працюємо ще з 2010 року. Торік налагодили співпрацю з фірмами «Фуршет» і «Фарба-групп» Продовжуємо партнерські відносини з заводом «Молдавкабель», який у своїй торговельній мережі теж реалізує наші подовжувачі. Малі підприємства з нами теж охоче працюють, але вже з меншими обсягами. Намагалися реалізовувати свою продукцію за межами Придністров’я, але через інфляцію в Молдові та багато інших причин поки що не можемо цього зробити. Щодо якості, то все, що ми робимо, має попит, і до нас претензій немає».

Зима на «Рассвете»

Запитую у директора, чи можна зайти в цех, подивитися, як проходить виробничий процес. «Ні, як потеплішає, тоді приходьте. Поки холодно, морозно, то цехи наші замкнені. На превеликий жаль, центральне опалення у нас не працює. Вся система згнила, вийшла з ладу. Тому взимку ми відправляємо людей у вимушену відпустку. А що робити? Самотужки ми не витягнемо такий дорогий ремонт. Добре, що нас включили до державної програми капітальних вкладень на 2019 рік, і у виробничих цехах буде проведено капітальний ремонт. Тепер чекаємо, коли сировина надійде на підприємство, тоді його працівники одягнуться тепліше і вийдуть на роботу. Адже, попри всі труднощі, для них це єдиний спосіб бути реалізованими у житті. Не всі мають якісь заощадження, щоб сидіти вдома і не працювати».

Рік,  що вселяє надію

2018 рік оголошений Президентом ПМР Вадимом Красносельським «Роком рівних можливостей». Тому я не могла не запитати Тетяну Миколаївну, чи настане такий час, коли люди з вадами зору, інваліди почуватимуться рівними серед рівних? Що треба зробити, щоб це відбулося? Її відповідь була вичерпною:

– Сліпі повністю чи частково – це не просто люди, здоров’я яких сильно розстроєне, як звикли вважати у нас у суспільстві, а люди, змушені існувати у світі, що складається з величезної кількості бар’єрів. Основна проблема сліпих людей – це, по суті, те, що вони закриті в чотирьох стінах. Крім того, відсутні умови для нормального життя – походу в магазин, на прогулянку, в аптеку, на роботу. Ви ж знаєте, що навіть у Тирасполі встановлено лише один звуковий світлофор.

Скажу, що багатьом зрячим ще треба повчитися у незрячих. Вони дуже акуратні, у них кожна річ має своє місце. Але ці люди хочуть бути реалізованими, не люблять, коли їх жаліють. Вони хочуть, щоб суспільство приймало їх такими, як вони є, але вимагають, щоб для них були створені можливості для розвитку їх як особистостей. Дайте нам трошки умов і ми піднімемо голову вище, відчуємо в собі силу.

Хочеться вірити, що цей рік, та й усі наступні роки, з допомогою нашої влади поступово змінять ставлення до людей з обмеженими можливостями. Ми просто хочемо мати роботу. І тут, перш за все, потрібно формувати нову філософію ставлення бізнесу до наших співгромадян з обмеженими можливостями.

Аліса   КОХАНОВА.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.