Уроки мужності на все життя

У страшних снах до нього повертається та сама фатальна афганська ущелина «п’яти левів». Панджшер був вотчиною прославленого своєю жорстокістю й підступністю бунтівного польового командира Ахмед Шаха Масуда. Під час виконання чергової бойової операції наші хлопці нарвалися на засідку його «душманів». Бій був не на життя, а на смерть.

Перше враження було, ніби десь поруч із Сергієм розірвався снаряд. Його повільно відкинуло, у вухах стояв безперервний дзвін, а по обличчю потекло щось тепле. Треба відстрілюватися, він провів рукою по чолу та очах – кров. Хотів піднятися – і жахнувся: одна нога вся в лахмітті закривавленої плоті, друга… Немає! Цього не може бути! Серце його забилося протяжно, як дзвін. Треба жити… Він підтягнув до себе кулемет і, скрегочучи зубами, відстрілювався далі. Свої нагодилися вчасно. «Вертушкою» його відправили спочатку до міста Баграм, потім – до Кабула, після якого був Ташкент, а потім тривале піврічне «штопання» в Ленінградському військовому шпиталі. «Нас таких, без рук або без ніг, було чимало, – з гіркотою згадує Сергій. – Так, надія жевріла, та біль ходіння на протезі може зрозуміти тільки той, хто це пережив. Усе моє життя змінилося».

Орден Червоної Зірки та медаль «За бойові заслуги», якими був нагороджений 19-річний Сергій Марченко, оплачені кров’ю, довгими місяцями шпиталів, десятками операцій, безперервним болем і бажанням бути таким, як усі здорові хлопці. Про це коротко не розкажеш. Це були уроки мужності на все життя. Вони й нині тривають. Дісталося й батькові Сергія, який спочатку отримав сумну звістку, мовляв, готуйтеся до гіршого, а пізніше пережив щасливе «воскресіння» сина.

Ось уже понад п’ятнадцять років Сергій Марченко очолює Дністровський Союз ветеранів війни Афганістану. Він також є заступником Ігоря Буги, голови Придністровського відділення Союзу ветеранів війни в Афганістані. У невеликому місті енергетиків Сергія знають завдяки багатьом добрим і потрібним патріотичним справам. Про те, що він інвалід, свого роду дністровський Маресьєв, дехто навіть не підозрює. У нього гарна сім’я – любляча дружина, діти й онуки. Деякі знайомі з подивом запитують, чого це він накульгує. Не можна сказати, що проблеми ветерана забуто. Ні, замість старенького, подарованого ще радянською державою інвалідного «Запорожця», Російське бойове братство подарувало йому хорошу нову машину, яку Сергій ласкаво називає своєю «годувальницею».

Роботу з молоддю Марченко вважає головним пріоритетом організації. Він з гордістю називає імена тих, хто вже 14 років бере участь у справі організації та проведення літнього молодіжного патріотичного табору «Марс». Це Володимир Єсаулов, Юрій Бурдюжа, Сергій Гражданов, Володимир Камдін, Юрій Гусейнов, Кадамбай Жуманов, Володимир Янишевський, Юрій Шевчук, Дмитро Натаров, Ігор Пафнутьєв. Уже багато років Союзу регулярно допомагають фінансами дністровські підприємці – Володимир Лисюк та Едуард Петерс. До непростих «марсіанських» днів і задушевних бесід з ветеранами деякі юнаки чесно зізнавалися, що в армію йти не хочуть. Тепер більшість із них уже гідно відслужила. Нині Максим Лакс, Дмитро Чебан, Вадим Митрофанов, Стас Шевченко та інші допомагають новому поколінню «марсенят» осягнути військову школу.

Молоді хлопці, які пройшли пекло десятирічної афганської війни, давно стали зрілими чоловіками. Вони без ілюзій дивляться на суспільство, в якому після перенесеного жаху так важко ужитися. Їм довелося пережити й епоху розвалу держави, якій присягали, й зі зброєю в руках відстоювати незалежність При-
дністров’я. Афганці об’єдналися, щоб захистити свої права, донести до людей правду про ту війну й прищепити юним серцям повагу до солдатського обов’язку та любов до Батьківщини. У день виведення обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану вони зустрічаються і Безсмертним полком проходять по Тирасполю. У кожному місті чи селі відвідують могили загиблих бойових товаришів.

Поки що «штаб-квартира» Дністровського Союзу ветеранів Афганістану з невеликим військово-патріотичним музеєм розташована у підвальному приміщенні. П’ять років тому його затопило, а до ремонту справа так і не дійшла. «Нині глава держадміністрації міста Сергій Карюк багато робить для нас, – каже Сергій. – Президент Вадим Красносельський та Уряд країни повернулися обличчям до військового братства і захисників Придністров’я. Нас чують, ідуть нам назустріч, і це дуже надихає».

«Поки є захисники, які можуть відстояти Придністров’я, – упевнений Сергій Марченко, – найстрашніше не станеться. Ми не дамо зламати створену такими жертвами й труднощами державу. І хоч кажуть, що молодь нині не така, це неправда. Ми теж були «незачесаними», іноді прогулювали уроки, любили рок і хіпі, проте свій обов’язок перед Батьківщиною виконали». Діти у нас хороші. Тільки потрібно приділяти їм більше уваги, передавати наші цінності, славні військові традиції та уроки мужності!»

Лариса СТОЙЛОВА.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.