Борець, художник, педагог, керівник

Ці слова – про Юрія Затику, директора Слободзейськой дитячої художньої школи, заслуженого працівника культури ПМР, члена Спілки художників, голову Слободзейської районної ОРТК, командира народного ополчення району, відзначеного вищою нагородою ПМР – Орденом Республіки, іншими орденами й медалями. Його ім’я нерозривно пов’язане з історією створення і становлення ПМР.

Народився Юрій Миколайович навесні 1943 року. Скільки себе пам’ятає, любив малювати. Олівці давали вихователі дитячого садка, щоб діти завжди були чимось зайняті й не так гостро відчували голод. Потяг до образотворчого мистецтва хлопчик відчув ще в ті ранні роки.

Потім виріс, служив у Прибалтиці у військах ППО, працював водієм швидкої допомоги у районній лікарні, а вечорами підробляв кочегаром у Слободзейському музичному училищі.

Там він і познайомився зі слободзейськими художниками, які побачили його перші роботи й порекомендували вступити до художнього училища. Початком свого творчого шляху Юрій Миколайович вважає день, коли одну з його робіт відібрали для республіканської виставки нарівні з творами відомих майстрів. Ця пам’ятна автору робота називається «Осінній натюрморт».

Бажання стати художником міцніло й зростало в ньому з кожним днем. 1971 року Юрій закінчив Кишинівське художнє училище, а вже через рік організував у Слободзеї художню школу. Вона розмістилася в Будинку культури колгоспу «ХХ партз’їзд». Терміново провели набір учнів, до жовтня вирішили всі оргпитання, і почалися заняття з 35 вихованцями, з яких 28 у 1976 році стали першими випускниками закладу. Сам Юрій Миколайович паралельно з роботою в школі навчався на художньо-графічному факультеті Одеського педінституту.

Тривалий час художня школа містилася в старому приміщенні однієї із загальноосвітніх шкіл, а нині розташовується в прекрасному приміщенні колишнього дитячого садка. Багато енергії й душевних сил доклав Ю. М. Затика, щоб втілити цей проект у життя. Без перебільшення можна сказати, що художня школа у Слободзеї – дитя Юрія Затики. У ній створено всі необхідні умови для навчання й роботи, є свій виставковий зал, необхідне обладнання, чудова бібліотека, що містить понад 3000 примірників професійної літератури, комплекти листівок та ілюстрацій, різні журнали з образотворчого мистецтва й не має собі рівних у республіці Усе це допомагає вихованню і творчому становленню юних художників, вдосконаленню професійної майстерності викладачів.

Школа має шість філій у населених пунктах району. Кращі з вихованців продовжують навчання у професійних середніх спеціальних і вищих навчальних закладах Росії (Москва, Санкт-Петербург), України (Київ, Харків, Львів, Одеса), Молдови (Кишинів) і Придністров’я (Рибниця, Тирасполь, Бендери). Деякі випускники школи стали членами Спілки художників Придністров’я, творчих об’єднань країн близького і далекого зарубіжжя.

У цій школі свою трудову діяльність починали нинішні члени Спілки художників Придністров’я – Алла і Юрій Салки, Сергій Панов. Багато випускників художньої школи працюють архітекторами, дизайнерами, ведуть педагогічну діяльність.

Проте у житті Юрія Миколайовича був період, коли йому довелося пензель художника поміняти на автомат. У 90-х роках він стояв біля витоків створення республіки, перебував у вирі подій: зустрічався з людьми, вирішував поточні проблеми, проводив велику пропагандистську, агітаційну роботу. Прорумунське керівництво Молдови і націоналісти, які стояли за ним, боялися таких лідерів, як Микола Остапенко, Олександр Гусар, Юрій Затика, адже вони очолювали у той час рух опору жителів нашого краю і не допустили  силового захоплення лівобережних районів Дністра.

«Людина, потрапивши в таку жорстку ситуацію, по-іншому починає сприймати й осмислювати сенс життя, обмірковує своє призначення» – каже Юрій Миколайович. Справжній патріот рідного краю, він завжди вірив у перемогу республіки, вів за собою людей, відстоював незалежність Придністров’я.

Ось що він згадує про минуле: «1989 рік. Я, простий учитель, віддавався своїй улюбленій справі: викладав у художці, малював на дозвіллі. Мені, як парторгові управління культури, запропонували через трудовий колектив надати можливу допомогу страйкуючому Тирасполю. Втім, райком партії відводив нас від істини, забороняв збиратися й аналізувати події, проводити серед населення пропагандистську роботу, відмінну від прокишинівської, «комуністичної» і вже відкритої націоналістичної політики та пропаганди.

Якось у квітні 1990 року я зі своїм колегою Анатолієм Романовим випадково відвідав місцевий стадіон, де вже вирували пристрасті. Представники трудових колективів визначали своє ставлення до подій, до деструктивних дій райкому партії, беззаконня в системі торгівлі, штучно створюваних дефіцитів, до бюрократії, що процвітала.

Оцінивши ситуацію, я попросив слова. У своєму виступі акцентував увагу на тому, що вина в усьому, що відбувається, лежить не на простих людях, а на тих, хто керує трудовими колективами, хто прихильний до націонал-фашизму, який зароджується. Щоб акції протесту стали організованими, цілеспрямованими й результативними, я запропонував обрати ініціативну групу. Ініціатива була покарана: учасники мітингу  обрали мене головою групи, до складу якої увійшли 22 добровольці, що і було юридично оформлено.

З населенням нам працювалося легко. Допомагали колеги з Тираспольської ОРТК, які вже мали досвід політичної боротьби та брали активну участь у проведених нами зборах, мітингах та інших акціях. Хочу назвати відомі імена: Ігор Смирнов, Ганна Волкова, Петро Заложков, Володимир Ємельянов, В’ячеслав Мотиль, Олександр Велько.

У червні 1990 року ми спробували організувати селищну РТК, але через протидію місцевої влади це нам не вдалося. Однак друга спроба виявилася успішною. І 3 листопада 1990 року була організована Слободзейська районна ОРТК, до якої увійшли представники практично всіх господарств та організацій району. Найбільш складним моментом у роботі було переведення наших підприємств і організацій під юрисдикцію ПМР. Потрібно було підняти населення району на підготовку й організацію референдумів щодо проведення II з’їзду депутатів усіх рівнів, де і була проголошена наша республіка.

У той час Президент Молдови Мірча Снєгур заявляв, що в Слободзейському районі у нього чітка розстановка кадрів, і там нічого не повинно статися. Однак ми «розчарували» пана Снєгура: успішно провели референдуми в селах району й перевели організації та підприємства під юрисдикцію ПМР, всупереч опору з боку місцевої влади. Довелося звільнятися від деяких керівників підприємств та голів сільських Рад.

Очевидно, найбільш складним і небезпечним для нас було переведення під юрисдикцію Придністров’я Слободзейського РВВС. Майже щодня для переговорів приїжджали емісари з МВС Молдови, служби безпеки і навіть сам міністр внутрішніх справ Молдови, та все було вже марно. Втім, значна частина працівників поліції вимагала відповідних гарантій у разі переходу. Наша відповідь була така: «Ми гарантій не даємо». Приїжджали і збройні структури, але і це не дало результатів.

Надалі допомогли наш досвід і дипломатія у переговорах. Одним з головних чинників організації населення району на боротьбу з націонал-фашизмом був незаперечний авторитет голови райради Миколи Остапенка. Пригадується одна з його зустрічей з особовим складом РВВС, коли ми обидва вже мали статус депутатів Верховної Ради ПМР. До залу нас не впустили й навіть освистали. Я звернувся до присутніх, сказавши: «До скорої зустрічі».

Через два дні по районному радіо населення закликали зібратися біля будівлі РВВС. Буквально через 20 хвилин на майдані зібралася сила-силенна людей. Тим часом я, Володимир Шевцов, Анатолій Романов і Анатолій Лиманський зайшли до будівлі, опечатали всі кабінети, й затребували у начальника поліції пана Корбуна печатку та ключі, які згодом вручили новому, вже нашому, начальникові міліції Анатолію Тулушу. У кабінеті Корбуна ми побачили двох високопоставлених чиновників з Кишинева: прокурора Молдови та представника Мірчі Снєгура. Вони були шоковані подіями і звинувачували нас, говорячи, що ми є організаторами державного перевороту і за це відповідатимемо за всією суворістю закону. А ми їм відповіли, що прийшли сюди саме з такою метою. Тієї ж миті до кабінету ввірвався прокурор району пан Телевко з криком, що нас та всіх наших активістів негайно заарештують. Ми його заспокоїли і попросили  готуватися до подібної процедури у нього в кабінеті, що й було успішно реалізовано наступного дня.

Через тиждень, 11 грудня 1991 року, у районному Будинку культури ми були присутні на складанні присяги новим особовим складом Слободзейського РВВС. Частина поліцейських на знак протесту, погрожуючи нам, збиралася на стадіоні, топтала сніг і виношувала плани нашого знищення. Зрештою, добряче замерзнувши, через кілька днів вони забралися геть, роз’їхалися, хто куди – до Кишинева, до інших міст і районів Молдови. Та більшість співробітників поліції перейшла до лав міліції ПМР.

Ми тоді зробили все, щоб наша міліція служила своєму народові. Втім, терористи групи «Бужор» змінили тактику і перейшли до диверсійних акцій.

І рівно через півроку був жорстоко вбитий наш районний керівник – депутат Верховної Ради ПМРСР Микола Остапенко. А начальника штабу народного ополчення Олександра Гусара спалили в машині терористи тієї ж групи Ілашку».

Командир народного ополчення району 1992 року, Юрій Миколайович з болем розповідає про загиблих: «У період, коли агресивні дії націоналістів Молдови ставали все більш відкритими й жорсткими, у Придністров’ї назріла необхідність створення власної системи протидії й оборони. У 1992 році озброєні ОПОНівці розгорнули наступ на Дубоссари, і тоді всім стало зрозуміло: зволікати більше не можна. У березні 1992 року були сформовані перші загони народного ополчення. Громадяни різного віку, національності, освіти та соціального стану  масово вступали до народного ополчення.

На той час сили були нерівні. Молодій республіці бракувало людських ресурсів, не кажучи вже про озброєння й техніку. У перші дні добровольці вирушали на позиції з одним автоматом на п’ятьох. Під час бойових дій ополченці, озброєні прутами й арматурою, сокирами й вилами, несли цілодобову вахту на численних постах уздовж річки Дністер. Щоправда, на війні не все вирішує довжина багнета. Високий моральний дух, справжній патріотизм, масовий характер боротьби – ось що, врешті-решт, забезпечило нашу перемогу.

У Слободзеї діяв штаб народного ополчення, який очолив Олександр Гусар. До ополчення відбирали громадян, які пройшли військову службу, тому воно стало найбільш активною, дисциплінованою і професійною частиною оборонних структур республіки, зробило значний внесок у становлення республіканської гвардії та підготовку кадрового резерву. Велику організаційну і практичну роботу щодо мобілізації населення на захист республіки проводила у районі Рада трудових колективів. Завдяки їй тільки у Слободзеї до ополчення вступили 1,5 тисячі добровольців, у Парканах – понад 900 осіб, у Первомайську – понад 600.

Надзвичайну самовіддачу, працездатність і активність у бажанні захистити рідну республіку показали багато керівників ополченців. Неможливо уявити ополчення і без підтримки наших жінок. Без роздумів і вагань, вони робили все для захисту молодої держави. «Не жінки, а кремінь», – казали ми тоді про них. Завдяки їхній турботі ополченці району були цілком забезпечені продуктами харчування. Це вони пікетували склади 14-ї армії з вимогою озброїти захисників Придністров’я.

Велику підтримку ополченцям надала народна міліція, забезпечуючи охорону громадського правопорядку і збереження стратегічних об’єктів. Від швидких рішень і негайних дій правоохоронних органів залежали долі людей. Приклад істинного патріотизму показав тоді легендарний офіцер 14-ї армії Ігор Дудкевич. Він першим перевів свій інженерний батальйон під юрисдикцію ПМР, а потім і всю військову частину, в якій служив. Це надзвичайно піднесло дух захисників республіки і додало впевненості у правоті нашої справи.

Інформаційно нас підтримувало Слободзейське телебачення. Знімали все, що було важливо в ті дні, і транслювали по всіх регіонах. Через місяць після початку бойових дій у Дубоссарах, 19 квітня 1992 року, між Молдовою і Придністров’ям було підписано Угоду про перемир’я. Та подібно до фашистських агресорів Уряд Молдови порушив цю Угоду, напавши 19 червня 1992 року на беззбройне, мирне місто Бендери.

Багато ополченців нашого району в 1992 році стали на захист республіки. Кістяком ополчення були члени ОРТК. Воювали вони на Бендерському, Дубоссарському та Копанському напрямках. Багато з них не повернулися додому в свої сім’ї. Під час тих трагічних подій загинув 41 житель Слободзеї.

Коли настав мирний час, який вимагав напруженої праці задля становлення і розвитку республіки, Юрій Затика почав, не шкодуючи здоров’я і сил, працювати на благо Придністровської Молдавської Республіки.

Олег  НАСТАСЕНКО.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.