Серця, відкриті для любові

Семен уже мав двох дорослих синів від першого шлюбу. Він їх виростив, дав гарну освіту і допоміг налагодити власний бізнес. Хлопці були працьовитими, як і їхній батько. А от із матір’ю синів взаємини не складалися вже давно. Не могли вони порозумітися, тому й розлучилися, тільки-но сини змужніли.

З Галиною ж, другою своєю дружиною, проживши разом вісім років, ніяк не могли дочекатися дитинки. Кепські справи були в молодої жінки. Щось у неї ніяк не виходило завагітніти. І хоча можна було скористатися процедурою штучного запліднення, вони не хотіли ніякого втручання ззовні. Не тому, що були такими несучасними чи відчували брак грошей. Навпаки, вони були досить заможними, жили багато, ні в чому собі не відмовляли. Обоє були підприємцями, й справи їхні просувалися вельми непогано.

Галина була стрункою білявкою, мала гарне довге волосся, великі карі очі, привабливу статуру з такою тоненькою талією, що змушена була шити для себе речі за індивідуальним замовленням. Підібрати щось модне в магазинах готового одягу для неї було важко, а то й зовсім неможливо.

Чоловіки супроводжували її поглядами, мабуть, порівнюючи її гнучку фігуру зі своїми коханими. Семенові було приємно спостерігати, як зовсім сторонні чоловіки ледве собі шиї не звертають, заглядаючи на його любку. Ревнощів не відчував. Довіряв дружині сповна. Він – чоловік сильний фізично, танув, як свічка, в присутності своєї коханої дружини, з легкістю носив її на руках, і роки їхнього спільного життя ніскільки не остудили любовних стосунків подружжя. Друзі їм заздрили, жінки заглядалися на Семена, намагалися привернути до себе його увагу, але для нього була лише одна жінка у світі – його Галя-Галюня-Галченя.

Єдине, що засмучувало обох – це відсутність у хаті дитячого гомону. Хоча, коли проектували будинок, то запланували в ньому дві дитячі кімнати. Вони й обставили їх відповідно: одну кімнату для дівчинки, а другу – для хлопчика. Кімнати були гарні, легкі, сонячні. Меблі замовляли з Італії, іграшки – з різних куточків світу.

Хатня робітниця Віра, спокійна і працьовита сільська жінка, трудилася в цій сім’ї вже три роки, знала кожен закуток у будинку. Вона щодня витирала пил у дитячих кімнатах, час від часу прала штори, мила вікна, стежила за порядком, як і в тих приміщеннях, де жили її господарі, та дивувалася, для чого це робити, якщо там все одно ніхто не живе.

Зрідка до господарів приходили гості, й тоді Віра їх супроводжувала в кімнати для гостей, бо в дитячі заборонялося заселяти категорично. Це було святе. То були дитячі кімнати. Крапка!

Час минав. Обоє усвідомлювали, що так тривати далі не може. Бізнес, гроші, подорожі – це чудово, але відсутність малюків у будинку робила його порожнім, попри всю розкіш, що панувала в ньому. У чому ж сенс їхнього життя? Чим виправдати своє існування на цьому світі? Ці запитання останнім часом хвилювали обох.

Якось Семен дивився футбол, уболівав за київське «Динамо» і завжди нервував, коли його улюблена команда не виправдовувала сподівань. Пив пиво, щось час від часу викрикував, звертаючись до Галини, яка перебувала в сусідній кімнаті. Та ось Семен замовк, і Галина здивовано заглянула до покою. Чоловік сидів нишком і дивився рекламу. Дивно, що ніколи він не звертав уваги на ті перерви між футбольним матчем, а тут принишк. Вона підійшла ближче й через плече чоловіка подивилася на екран. Там показували соціальну рекламу «Покинуті діти», яка транслювалася з Будинку малятка. Хлопчики та дівчатка різного віку, чистенько, по-святковому вбрані, розповідали, як вони чекають на своїх матусь, як вірять в те, що вони обов’язково житимуть у великій дружній родині.

Коли розпочався другий тайм гри, Семен його вже не дивився, вимкнув телевізор і повернувся до дружини: «Галюню, ти бачила, які там дітки нещасні та одинокі. Ти ж не думаєш, якщо вони так гарно вбрані, то щасливі. Їх же спеціально одягають для телебачення. А як їм там живеться насправді? Що можуть їм дати чужі люди, вихователі? Нічого. Мені так жаль цих діточок. Ти звернула увагу на їхні очі? Як ти гадаєш, може, нам поїхати туди та хоч чимось допомогти малюкам?»

«Я також подумала про це, – сказала вона стиха. – Може навідаємося туди? Це ж, зрештою, не так уже й далеко». Найближчого вихідного дня, накупивши фруктів, солодощів та іграшок, подружжя вирушило за місто.

Будинок малятка займав розкішну стару будівлю, яка колись, ще до революції, належала місцевому поміщикові. З роками вона занепала, але знайшлися добрі люди, відреставрували її, зробили все для дітей, щоб вони почувалися там затишно. Діти, які залишилися без батьків, знайшли собі захисток у старому, оновленому домі, серед чужих людей. Меценати не забували їх, постійно завозили достатню кількість продуктів, одяг, постільну білизну.

Тут, дійсно, були створені чудові умови. Але щодня, щохвилини хоч одна дитина та запитувала у виховательки: «А коли моя мати приїде?». Вихователі, самовіддано працюючи з малюками, робили все можливе, щоб замінити її. Маленьких вони носили на руках, колисали їх у ліжечках, наспівували колискові, вчили з ними віршики, навчали їх малювати, писати та читати. Дітки росли розвиненими, знали, що треба вмиватися, чистити зуби, пристойно поводитися за столом.

Тут довго не втримувалися байдужі, з черствими душами, особи. Залишалися лише ті жінки, які сиротам віддавали своє серце. Вони з острахом думали про той час, коли малим доведеться йти звідси до дитячого будинку, там же навчатися в школі, а потім…Куди потім? Не вистачало вже й думок про ту далеку перспективу, яка чекала на нещасних сиріт.

Ось сюди й приїхали Галина та Семен. Коли вони діставали подарунки з багажника свого автомобіля, то звернули увагу, що в кожному вікні стирчали дитячі голівки, хвилюванням були наповнені їхні оченята, вони штовхали одне одного, намагаючись побачити, хто ж то приїхав. Старшенькі дітки висловлювали припущення, що це чиїсь батьки й когось сьогодні можуть обов’язково забрати.

До директорського кабінету чоловік та дружина зайшли не лише з подарунками, а й з великим хвилюванням. Семен, досвідчений, з великим життєвим досвідом чоловік, чомусь не міг приборкати своїх емоцій, весь час щось ніби перебирав обома руками, не знав, куди їх подіти. Нервувала і Галина. Вона одяглася якомога скромніше, щоб директорка та вихователі не подумали бодай, що вона хоче їх вразити своєю розкішшю.

У кабінеті було чистенько, прибрано, всюди стояли гарні квіти, на столі, застеленому зеленою скатертиною,  розмістилося декілька саморобних іграшок, виконаних дитячими руками.

Директорка – немолода, сивочола жінка з сірими втомленими очима, була одягнена у квітчасту сукню і сиділа у своєму кріслі тихо та спокійно. Видно було, що вона багато бачила на своєму віку. Глянувши на подружжя, зрозуміла, що ці двоє прийшли сюди не без причини.

«Знаєте, коли ми з вами розмовляли по телефону, я зрозуміла, що ви маєте серйозні наміри. Чи мені так здалося?» – запитала стара пані. Галина зашарілася. Така проникливість її дещо збентежила. Адже вони з чоловіком не вели розмови про «серйозні» справи. Їм лишень захотілося просто допомогти хоч невеличкими подарунками кинутим, знедоленим діткам. Семен мовчав.

Директорка продовжувала: «У нас є двійко чудових малюків: п’ятирічні хлопчик і дівчинка. Близнюки».

З-за зачинених дверей хтось із дітей вигукнув: «Вони зараз у садку з групою своєю!». Глянувши на двері, гості побачили, що ті не зовсім зачинені. Через невелику щілину до кабінету обережно зазирали нетерплячі дітлахи. Лише прислухавшись, можна було почути якусь метушню, хтось штовхав двері, комусь було незручно стояти, хтось занадто голосно шепотів, висловлюючи свої припущення.

«Чому Ви вирішили, що ми хочемо когось тут взяти? У нас і думки такої не було», – хвилюючись промовила молода жінка.

«Беріть обох, вони дуже розумні, гарні діти, – продовжувала, ніби не слухаючи її, директорка. – Їх мати покинула, навіть не приклавши до грудей. Молоденька студенточка, яку спокусив старий професор університету, не могла чи не хотіла забирати немовлят. Написала відмову в день їхнього народження і втекла. А професорові не зручно було також. Адже він мав певний авторитет у місті, його поважали. Ніхто й гадки не мав, що він здатний на подібний вчинок».

«Чому ми маємо брати обох? Ми взагалі…», – заговорили майже разом Галина і Семен.

«Чому обох? Та вони одне від одного ні на крок не відходять. Вже скільки у нас дітей позабирали. Але обох разом ніхто не хоче брати. Кажуть, що не витримають такого навантаження», –  відповіла директорка.

«Послухайте, Маріє Михайлівно, – з благанням у голосі простогнала Галина, – не йдеться про якесь усиновлення. Ми приїхали познайомитися і все».

Жінка мало не плакала, вона вже не могла заспокоїтись, а стара ніби й не чула її благання. Натиснувши на якийсь важіль на телефоні, вона попросила привести дітей до кабінету.

Тієї ж миті почувся слабкий стук у двері, і до кабінету увійшли, боязко і несміливо озираючись, двоє дітей. Обоє біляві, темноокі, чимось дуже схожі на Галину, вони міцно трималися за ручки, які досить помітно тремтіли. Хлопчик намагався заспокоїти сестричку. «Добрий день», – вимовив стиха. «Добрий день», – ехом повторила дівчинка.

«Добрий день, справді дуже добрий день», – нарешті спромігся вимовити Семен, який весь цей час сидів мовчки, навіть не поворухнувшись. Галина поглянула на нього здивовано. Вона й забула, що поряд з нею її друга половинка.

Діти дивилися в підлогу, боячись підняти голівки догори.

«Як тебе звати?»,  – лагідно звернувся до хлопчика Семен. «Олексійком», – відгукнувся той. «А сестричку твою як звати?» – продовжив Семен. «Оленка», – видихнув малий. «А мене Семеном звуть, ось моя дружина Галина. Знайомтеся», – і Семен подав руку по черзі обом, потім з ними привіталась і Галина. Не знаючи, з чого почати розмову з малюками, він запитав перше, що спало на думку: «А хочете поїхати з нами до міста морозива поїсти, на гойдалках покататися?». «Не знаю, як скаже вихователька», – відповів хлопчик.

Директорка піднялася з крісла і сказала, що на хвилинку залишить гостей з дітьми в кабінеті, а сама піде домовлятися з вихователькою: «Ви тут поспілкуйтеся, а я швиденько». Тихо зачинивши за собою двері, Марія Михайлівна вийшла.

Побачивши дитячий гурт у коридорі під дверима, ніяково посміхнулася, навіть не зробивши зауваження. Розуміла, що малюки очікують на вирішення долі своїх друзів.

Вона не збиралася говорити з вихователями, вийшла, аби залишити близнюків наодинці з сімейною парою. Їй боляче щось тиснуло в грудях, сльози заважали дихати. Стара директорка знала, відчувала серцем, що ці діти, до яких вона прикипіла, які стали для неї рідними й близькими, незабаром залишать притулок. Знала, що буде саме так, бо багаторічний досвід роботи не міг її обманути. Вона стояла, дивилася крізь сльози на дерева в садку, на дітей, що гралися в «доганялки», і тихенько молилася: «Господи, допоможи цим близнюкам. Я ж бачу, що Семен з Галиною – добрі люди, вони не просто так приїхали сюди. Допоможи їм зробити важливий крок. Зроби щасливими ще цю пару малят».

Повернувшись за якихось півгодини до кабінету, директорка побачила, що на колінах у Семена примостився Олексійко, Галина тримала в обіймах Оленку, і всі вони радісно реготали з якоїсь веселої історії, яку розповідав Семен. Щічки у малюків порожевіли, оченята заблищали святковим сяйвом, ніяковість зникла. Це виглядало як справжні сімейні посиденьки.

На серці в старої директорки полегшало, і вона приєдналася до загального сміху.

Уляна   БОНДАРЧУК.

Якщо ви знайшли помилку, то, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.