Суббота, сентября 23

Наша сила – в єдності!

2 вересня – в День народження Республіки – почесний житель Слободзеї Лариса Жало зустріне ювілейний 80-й рік свого життя, яке було часом нелегким, але наповненим важливими історичними та політичними подіями, випробуваннями. Її знають усі в районному центрі, захоплюються, поважають, звертаються за порадою.
Початок 90-х років Ларисі Кононівні та її соратницям у боротьбі за становлення, незалежність молодої республіки міцно вкарбувався в пам’ять. Бувши людиною активної життєвої позиції, вона організувала й очолила жіночий страйковий комітет у східній частині Слободзеї. Основним завданням комітету була допомога Об’єднаної ради трудових колективів.
До комітету увійшли жінки, згуртовані гарячим бажанням відстояти й захистити рідну землю від посягань молдовсько-румунських націоналістів. Молодій республіці та її громадянам доводилося в жорстокій сутичці з фашизмом, що пробудився, перевіряти себе на міцність і вірність обраному шляху. Згадуючи той час, наша героїня не любить говорити «я», віддаючи перевагу слову «ми». Не прагнення до особистої слави піднімало тоді жінок на боротьбу, не героїнями бачили вони себе – турбувалися про спільне майбутнє, про долю дітей та онуків. «У 1991 році мені було за п’ятдесят, вже онукам раділа. Коли почалася агресія Молдови, я, як і всі, була стурбована запитанням: хто піде захищати дітей?» – згадує Лариса Жало.
До речі, в дні Бендерської трагедії Лариса Кононівна була серед тих, хто відповідав за евакуацію малолітніх слободзейців до таборів Одеської області. За її словами, цей час залишив про себе найважчі спогади, які вона досі марно намагається витравити з пам’яті – аж занадто вони тривожать душу.
Жінки Слободзеї пліч-о-пліч з однодумницями з Тирасполя, Бендер і Дубоссар стали безстрашними рядовими «рейкової війни», надовго перекривши собою залізничні колії з Кишинева у напрямку до України. Крім цього, займалися збором харчових продуктів, одягу, ліків для ополченців, чергували разом із бійцями ТРЗ (територіальні рятівні загони) в окопах, розповсюджували агітаційну літературу серед місцевого населення, брали участь у переговорних процесах з молдовськими волонтерами. Ця небезпечна виснажлива робота тривала не один день, не один місяць: блокування саперного батальйону Парканах, «добування» бронетехніки та інших видів зброї для захисників Придністров’я 59-ї дивізії, матеріальне забезпечення та розселення прибулих козаків Дону і Кубані, організація похоронів загиблих захисників, догляд за пораненими та чергування в госпіталях. Чого тільки було варте перебування жінок в окопах у районі Дубоссар, сіл Дороцьке, Кошниця, Коржеве, Роги. Жінки виступали за присутність російських військ і миротворців у Придністров’ї, проти виведення військової техніки.
Їй, як і іншим районним лідерам, націоналісти багато разів погрожували. Але хіба можна було чимось залякати Миколу Остапенка Олександра Гусара, Юрія Затику, Ларису Жало? Сміливі, волелюбні придністровці свято вірили у свою перемогу і торжество справедливості. «Тому й вистояли, – ділиться своїми спогадами Лариса Кононівна. – Територія нашого краю споконвічно є прикордонним районом, тому, як відомо з історії, життя тут завжди було пов’язане з небезпекою. Селилися на цих землях лише по-справжньому мужні люди. У слободзейцях тече їхня кров. Довелося згадати селянам про славні традиції своїх предків-козаків. Ми разом з ополченцями запобігали всіляким диверсіям. У той же час багато механізаторів, тваринників і рільників продовжували виконувати свої прямі обов’язки: орали землю, доїли корів, пекли хліб, вчили дітей. А в разі необхідності піднімалися по тривозі. Ополченці одночасно захищали державу і зберігали її виробничий потенціал.
«Тепер важко відповісти на запитання, які події стали найбільш пам’ятними, – продовжує Лариса Кононівна. – Ми завжди були напоготові. Доводилося збиратися на завдання за 10 хвилин. Кожен день приносив нові події. У складі придністровської делегації для прориву інформаційної блокади мені довелося побувати в Києві. Ретельно продумали всі деталі поїздки, взяли фотознімки з зображеними на них жертвами агресії Молдови, примірники газети «Трудовой Тирасполь». У Києві не могли зрозуміти, що відбувається в Придністров’ї. Нас запитували: «Чому ви з Кишиневом воюєте?» Ми прояснили українським журналістам обставини, що створилися тоді. Скрізь нас приймали з розумінням. Коли дивилися на фотографії безвинно вбитих, жахалися: як таке звірство можливе в мирний час. І правда про події в Придністров’ї була почута».
Наче мить, промайнули роки. З ледь помітним смутком згадує ця мудра жінка своє воєнне дитинство і післявоєнну юність. Попри всі труднощі, змогла закінчити середню школу і вступити в Кишинівський сільськогосподарський інститут. Студентські роки були насичені ґрунтовним навчанням, активним громадським життям. Заміж вийшла з великої любові за Івана Микитовича, прожили душа в душу півсотні років. Виростили гідного сина, двох онуків, підростають правнуки.
Завдяки таким чудовим людям, як наша героїня, і живе вже 27 років незалежне Придністров’я. Як і тоді, в 90-х, жінки – берегині ПМР – все-таки вірять у щасливе майбутнє республіки, чекають її міжнародного визнання. «Ох, дожити б до такого щастя», – говорить Лариса Кононівна. Й одразу ж з упевненістю додає: «Доживемо».
За мужність і відвагу, проявлені під час захисту рідної землі від націоналістів, Л. К. Жало нагороджена двома орденами Пошани. Лариса Кононівна – жива легенда міста Слободзеї. Бойові соратники, товариші, всі, хто знає її, ставлять одностайно їй найвищий бал за людською шкалою цінностей і вітають з ювілеєм.
Валентина ЛИПОВАН.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: