Четверг, сентября 21

Чоловіками не народжуються

Сотні тисяч років живуть на землі люди. І стільки ж воюють між собою. Та не хочуть, не бажають визнати істину, зрозумілу більшості з нас: війни не розв’язують конфлікти, а породжують їх! Понад два десятиліття оплакують у сім’ях Придністров’я загиблих синів та дочок, чоловіків та батьків. І в Молдові оплакують. І на лівому, і на правому березі Дністра люди дотепер шукають відповідь на питання: чому, як це могло статися? І думають, як їм тепер жити далі з цим болем…

У Рибниці, куди воєнні баталії не дійшли, теж є кого оплакувати. У сім’ях, на підприємствах. От і Рибницький цементно-шиферний комбінат мав у своєму колективі безстрашних захисників своєї землі, які створили свою роту ополчення на чолі із Олегом Івановичем Стариченком, майстром АЦП. У цій роті опинився і Микола Горпенюк, хлопець, який не був рибничанином і навіть не придністровцем.
Народився Микола Миколайович Горпенюк 27 травня 1970 року в місті Ачинську Красноярського краю, а до Рибниці приїхав жити і працювати лише за рік до подій 1992 року, які трагічно обірвали його життя. Микола ще не встиг пройти пішки наше невеличке містечко, не зустрів дівчину, з якою хотів би пов’язати свою долю. Він взагалі мало встиг пережити й відчути, оскільки прожив тільки 22 роки. Проте встиг зрозуміти головне: його новим друзям, мешканцям затишного міста на березі Дністра, загрожує смертельна небезпека. Рішення прийняв не роздумуючи. І загинув. Тільки на похороні друзі-ополченці побачили його батьків, які після смерті сина переїхали жити у Рибницю. Тут їм допомогли із житлом. Тут вони один за одним і померли: спочатку мама, а потім і батько. Так до кінця життя вони були біля могилки сина, з яким сподівалися прожити спокійну старість…
У родині Горпенюків було двоє дітей – Люба і Микола. Незважаючи на те, що Люба була старшою, мама частіше давала відповідальні доручення саме синові, бо знала: він обов’язково постарається виконати роботу, нічого не забуде. Таким Микола був з дитинства – працьовитим і добросовісним. У школі він був старанним учнем, тільки навчання давалось йому з трудом. Проте вчителі відгукувались про хлопчика добре: він залюбки брав участь у шкільних заходах, багато читав, був дисциплінованим. Після школи закінчив профтехучилище у своєму рідному місті, а невдовзі пішов служити в армію. Служити довелось і в Монголії, де навколо були тільки сопки та дерева, які сохнули у 40-градусну спеку.
Можливо, відслуживши, Микола пішов би працювати, одружився б, потім виховував би своїх дітей, прожив би все своє життя у рідному місті. Та свою роль зіграв випадок: батьки отримали телеграму про те, що захворіла й потребує допомоги бабуся Миколи, яка мешкала в Україні. Батьки вирішили переїхати на Одещину. Повернувшись з армії, Микола поїхав з ними. Оселилися у родичів, а от з роботою були проблеми. Порадившись з батьками, він поїхав до Рибниці та влаштувався на роботу на цементно-шиферний комбінат. Жив у гуртожитку.
Навесні 1992 року вступив у народне ополчення. Одного дня його, натхненого, біля механічного цеху зустріла бібліотекар комбінату (Микола часто приходив по книжки до неї). Хлопець із запалом сказав, що теж записався до заводської роти ополчення. На її запитання, чи порадився він з батьками, покрутив головою: «Я прийняв рішення сам. І від нього не відмовлюсь. А батькам нічого хвилюватись». Невдовзі він уже сидів разом з іншими в окопах під Рогами у складі батальйону ополчення-РЦШК. Вранці 22 червня 1992 року загинув від розриву снаряда.
Командир роти О. І. Стариченко потім згадував: «Микола Горпенюк вважався надійним бійцем: дисципліну не порушував, до служби ставився добросовісно. Таким був і в цеху. Та одного разу на позиціях стався такий випадок. Будучи в караулі, Микола заснув. Причому спав він завжди міцно – не добудишся. Він тоді зрозумів, що з першою ж зміною я відправлю його додому. І він буквально зі сльозами мене вмовляв не робити цього. Дав слово, що більше такого не буде і додав: «Зрозумійте мене! Що я скажу у Рибниці, що на роботі скажу? Як я поясню, чому мене більше не взяли в окопи? Як я після цього житиму?» Йому одному я простив таке грубе порушення дисципліни. Знав, що для нього це хороший урок. І Микола, дійсно, ніколи більше не підводив. До останньої хвилини життя. Потім, після війни, я часто думав: от відсторонив би його, перемучила б Миколу совість, зате живим би залишився…»
Війна – це випробування для чоловіків, та краще не проходити через нього нікому!
І у Великій Вітчизняній війні, і в Афганістані, і в 1992 році на Дністрі ще раз підтвердилась істина: чоловіками не народжуються – ними стають. Коли не тільки тілом, а і духом люди міцні. От і Микола Горпенюк не був богатирем, а виявися справжнім чоловіком. Тільки війна забрала його, достроково виявивши його найкращі риси.
Поховали Миколу на Алеї Слави в Рибниці. Посмертно він нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я».
Галина БЕРЕЗНИЦЬКА.
(За матеріалами книги Людмили Коломієць «Они защищали Родину»)
№ 26 8 липня 2017 р.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: